English

"In history, nothing is ever truly concluded"

Zbigniew Herbert, "Barbarian in the Garden"

Conversations conducted in Dobra in June-July 1997 by Jan Popiel from New York

(Dobra had 16 hamlets: Dział, Dobrzanka, Ratny, Pleszawa, Hirisznyj Kinec, Dolisznyj Kinec, Pererowce, Siemowica...)

Jan Karczynski—born 1915, mother Adamska, house number 69:

On Dział lived: Nisiewicz, Hnatusko, Hryckiewicz, Karczynski, Kowalski, Gbur, Burdziak, Demkowicz. Hnatusko was called Hyryki or Huzary. Today, no one lives on Dział anymore.

(...) Hnatusko had daughters: Katarzyna, Hanka, Maryska, Julka—one in Pleszawa, another married to Stalony, another to Demkowicz, Maryska to Mikołaj Popiel.

(...) Hnatusko Dobrzanski didn’t walk until he was 12, at 18 he went to America, returned, married another Hnatusko, went to America three times, built a house, and provided well for his daughters; Mikołaj Popiel came from Ratny; Józef Popiel married at Nisiewicz’s, Stefan near Przemyśl.

On Ratny, there were three Popiels: one called "Bilyj Wus," another "Jezeli," and your great-grandfather Jan, "Pokajannik."

Popiel from Rzeczki was from a different Popiel family.

Near me lived Hawrylo Popiel, deported to the Olsztyn region; nearby lived Dziurdziewicz too.

We all spoke Ruthenian in Dobra, Poles and Ukrainians alike spoke Ruthenian here.

Hatred came from the east, brought by the devil.

Sławka Baginska (née Nisiewicz), her father said: Jasko, you’re Polish, I’m Ukrainian, let’s share the pascha. When we went to the sawmill together, he hugged me, and we kissed each other.

Before the war, it was peaceful here.

In 1939, some people were deported east.

In Hłomcza, a priest made lists of people to be sent to Germany—they held meetings and took volunteers.

Diak Suchy was a secretary in the community—Germans took him to Auschwitz.

In 1944, the Soviets collected a levy and came to me to transport it to Sanok. Stefan Demkowicz was the deputy headman, we drank vodka: I’ll give a horse, he said, but I won’t go. He was afraid they’d come at night and hang him. He said things won’t stay as they are, that there’d be two governments, and soon after, in 1944, a band hanged him. They hanged many Ukrainians. Your grandfather Mikołaj was beaten by Bandera’s men on Dział. They held a meeting on Dział and asked who this Karczynski was, and neighbors said he celebrated all Ruthenian holidays. Here, only Karczynskis and Popiels were Poles.

We all went to the Orthodox church; I only went to the church in Mrzygłód twice a year: Christmas and Easter. I told the priest in Mrzygłód I went to the Orthodox church, and he said there’s one God in heaven.

A Roman Catholic priest in Przeworsk was Nisiewicz from Dział, maybe in 1907 or 1901.

Ilko Stalony married Julka; Staszek from Dolinok, Nisiewicz from Piła, a railway worker, married Hanielka, Ilko Stalony’s daughter. Staszek Nisiewicz visited us in Dobra many times; we signed that he was innocent because others were imprisoned—Franko Hryckiewicz was imprisoned.

Krowiak was in Jaworzno because Bandera’s men were in his house when the army came.

Franko was from the Polish Popiels, from Dział, third generation with Józef from Sanok. His uncle, Józef Popiel from Dział, married a Dziurdziewicz from Dobrzanka, joined the army in 1918, met Uhryn, who killed him because Popiel was Polish and Uhryn Ukrainian. They were returning from the war, and Józef Popiel didn’t make it home.

Near Lublin, if I didn’t know Ruthenian speech and prayers, it would’ve been the same for me.

I was in Ukraine 20 years ago to see neighbors; I have three cousins there.

Hnat was Nisiewicz’s nickname, he lived in Zakoszki.

My mother’s mother was a Demkowicz.

After the 1947 expulsion from Dobra, I was summoned to the UB in Sanok 36 times, questioned about what people did, where they belonged. I walked to Sanok: they asked about Kowalskis, Demkowiczes, everyone—there wasn’t a person they didn’t ask about. One UB officer married Gorska’s daughter from Dobra, née Piecuch; he interrogated, they wrote everything down, five interrogated me in 1948, 1949, later I rode a bike to Sanok. They summoned others too, Janusz went, they asked if people were in bands, if they shot.

There were about 500 house numbers in Dobra.

Buczynskis live in the Gorzów region.

My wife’s mother married a Popiel; he went to the Austrian war and died there, Franko and Staszek Popiel.

In Zielona Góra lived a Popiel from Dobra.

Stefan Kowalski’s father’s brother married a Popielka—near Zara lived a Popiel from Dobra, from Dział, died near Kraków; my son went to his funeral.

In Nowogród lived Józef Popiel and his son Franek; Józef Popiel was my wife Karczynska’s half-brother; her mother remarried a Kowalski.

On Dział, there were five Popiels: Franko, Mikołaj, Piotr—they were Roman Catholics.

One Popiel married in Zakucie.

A woman met on the road, from old Dobrzans:

Bronka Petlowana, née Baginska:

No one here keeps things in order; the old nobility guarded the forests, but now they just cut, plunder, and take.

My mother planted forests for free, and now there’s none for our own.

A forest needs 200 years to grow, but the bridge they built wasn’t worth the forest they cut.

Karczynski told Krowiak his son Kazik has no right to the forests because he was born in the Olsztyn region.

They wanted to nationalize the forests, but Czajkowskis and Giżyckis went to Sanok and didn’t allow it, so they remained community forests.

Andrzej Demkowicz and Polanski are working to reclaim the forests, but they’ve been so thinned—700 hectares remain.

For all the forests taken, they should repair our church and rectory.

Karczynskis, Popiels, and Demkowiczes traveled and bought back noble documents and maps.

The commune will leave you with nothing, and you’ll be picking sticks.

That forest once belonged to everyone; Nisiewicz from Siemowica had noble papers.

Bronka Petlowana (I’m divorced, I’m Baginska), my father Józef Baginski, number 51 in Pleszawa.

My father’s brother was headman in Dobra until the expulsion.

When they built the bridge, road, and crossing, the noble forest paid for everything.

They want to reclaim the forest because they were nobility; now it’s plunder. They say the headman sold 120 hectares of forest—anyone who’s been there saw it. They’ve demanded a road for years, but the commune took the forests and gave nothing. Nachman was headman; under Woźniak, at least they did something—built the road with forest money.

They took Dobra’s pastures—what did Dobra get in return? Nothing!

At night, they haul wood so the nobility gets nothing from the forests.

Newcomers want to destroy the forests.

They won’t be able to steal when the forests return to the nobility.

They bring poverty on themselves, thinking only of today, not tomorrow—earn in Austria or Italy and live off a Polish pension.

The headman’s son is building a house in Dobra, up by Dzień.

Once, a day was set in winter for cutting the forest—those in Braniewo deserve forest too; they got land there but no forest.

“Cut, plunder, it’s a Ukrainian forest,” they say here.

Józef Popiel, born 1915, father Piotr, mother Ewa Demkowicz, daughter of Michał:

Michał Dziurdziewicz, lived in Rzeczki, hanged by Poles in Zahutyń, was 17.

Diak Suchy was Ukrainian, like Father Hajdukiewicz, whom he didn’t like. Diak was said to be in the communist party before the war. He was from Tyrawa Wołoska; his wife was Hanka. Germans took him to Auschwitz in 1941 with Kowalczyk and Krajnik—seven people tied to communists. Kowalczyk was headman under the Soviets. His wife was the first to return from the Olsztyn region to Dobra after the war.

I still remember Polish soldiers burning Ulucz. I ended up in Jaworzno.

What happened to the Jews? Germans shot them. First, they took them to Trepcza, the Jewish ghetto. Under the Soviets, Jews were Dobra’s stewards. There were nine Jewish house numbers. Jew Lipa hid in Dobra’s Rowenski forest. Demkowicz, who lived by the forest, hid them, but someone reported it. Germans came, took his wife to Sanok. He went after her, they released her, but he stayed. The Jews remained in the forest. In 1944, Demkowicz, called Wasiunio, found Jews in the forest, and they strangled him. When the Soviets came, the Jews returned to their house, where Beblik Nisiewicz was. They were Jews who escaped Trepcza’s ghetto. In 1944, they fled Dobra to Sanok. I visited them after the war; in 1945, AK killed one Jew in Sanok. Lipa’s family fled to Kraków.

They say Jews were also hidden in Ropa. Ignacy Demkowicz met Jews in the forest gathering pears, wandering fields—they told him: you say nothing. Where Romek Popiel lives now, Zysko lived. Jews had a tavern, fields, farmed. Those Lejbas were real men. One Jew fought in the September Campaign, then returned to Dobra.

Jews from the ghetto had to pull stones from the San in Międzybrodzie.

Under the church, Germans set up a shed and ordered all millstones brought from the village, placed by the wall. Germans took the millstones. One remained at Popiel’s—people lined up at night to grind.

Under Germans, Poles had their police in Mrzygłód, Ukrainians in Tyrawa Wołoska.

Regarding deportations to Ukraine, Dobra wasn’t allowed to go because it was a Polish village. In 1946, bands urged people to leave for Ukraine, and all of Dobrzanka left. After Ulucz was burned, some from there stayed in Dobrzanka. In 1947, a colonel came to the Ukrainian National House, said: you’ll go west, except those who worked in Germany, mixed marriages. The colonel stayed at the rectory. Later, Bandera’s men caused trouble, and almost everyone was deported. Ignacy Baginski was headman in 1947, deported to Płoskinia in the Olsztyn region, but his brother stayed in Pleszawa. Everyone was deported, but some bought their way out and returned.

Before Baginski, Stefan Demkowicz was headman, but a band came and killed him at the cemetery—same ones who killed a Popiel, not Józef. Andrzej Czajkowski, Staszek, and Baginski were detained in Sanok before deportation.

In 1939, Soviets took Krajniks to Siberia—if anyone mentioned nobility, they’d be sent to Siberia.

At the destroyed cemetery where my wife’s mother (Kuczman) is buried, I light a candle on November 1. Only Krajnik’s chapel remains; the rest was destroyed in the last ten years. Two ruined chapels stand in Ratny.

In Ratny lived Popiels called Bilyj Wus, Jezeli, and Pokajanie. One Popiel from Ratny made a coffin in his youth, kept it in the attic for maybe thirty years, saying: when I die, no one will need to make one. During deportation, a Polish soldier drowned in the San. Jan Popiel, married to Rozalia Dobrzanska Demkowicz, was across the San; the army took his coffin. He didn’t get it to Żelazna Góra in the Olsztyn region. His son-in-law, likely Demkowicz from Ratny, said: son-in-law, when I hit your hand, you listen, but when you’re stronger, I listen. He lived well with his son-in-law.

My mother and wife were Ukrainian; about 45 Polish families in Dobra had Ukrainian wives. Before the war, I danced at Ukrainian events in Hłomcza, Ulucz, Tyrawa Solna, Siemuszowa—no one said: you’re Polish, I’m Ukrainian. Hitler and Stalin divided people; people were fools, let themselves be divided. I was the first to return from the west, near Międzyrzecz, lived at the rectory, then built a house. My son Tadek has six cars, is building a second tenement, hauled Dobra’s wood to furniture factories in Wyszków. The rectory’s rotting, likely beyond repair.

Before the war, Dobra had about 105 Demkowiczes and 95 Nisiewiczes.

Józef Demkowicz’s father from Siemowica (Dobra 30) and my mother were siblings.

When they took me west, I was on a list, taken from Auschwitz to Jaworzno. Jaworzno was a hundred times worse than under Germans. I ran a shoemaker’s workshop there. A Pole from near Jarosław said: Mr. Popiel, I spent three years here under Germans, helped build this camp, but I’d rather be here then than now. Did I say I was Polish? Sir, a Pole or Ukrainian, they wanted you dead fast. I was in Jaworzno eight months, then followed my wife—they found her address. I lived near Międzyrzecz nine years, now Gorzów province. Why return? Where you’re born pulls you back, no resisting. I was fine in Policko, worked central heating.

Józef Popiel, your grandfather’s brother, was killed by Poles—a military action, four houses burned in Dobra. He wasn’t in UPA; people fled everyone then. Michał Dziurdziewicz, 17, was taken to a Ukrainian band, covered in lice, lived in Rzeczki, returned to Dobra, and Poles hanged him.

Helena Polanska, wife of Władysław (née Popiel):

Jan and Romek, who died on a tractor, were my brothers. We returned from Mrzygłód two months after deportation. On January 1, 1950, my father, with my mother’s sister, Białas, Józef Demkowicz from Siemowica (he has a sister in Poznań), and Janusz, went to Olsztyn and Koszalin regions to family. They reached Warsaw, split up, went for two weeks. My father was jailed one night in Olsztyn, suspected of being a Banderite, beaten. From Olsztyn, he went to his brother near Międzyrzecz and died. People said he drank vodka at Demkowiczes’, went to catch a train, was purple; others said he ate something at a restaurant. In Międzyrzecz, he had stomach issues, went to hospital, and was gone fast. He’s buried in Międzyrzecz. In Dobra, they said those from Olsztyn, once from Dobra, poisoned him.

Januszes from Dobra weren’t to be deported. Popiels in Ratny were Greek Catholics. The one from Dział, a forester, was Roman Catholic.

Władysław Polanski: I’m Polish from generations, but I sing Ukrainian songs better than many Ukrainians. With Burdziakowa, here from Chicago in June, we were in the same class. She went to Germany for work, like me. Who’d have thought before the war this could happen? I returned from Germany in 1947 to Wrocław region, to my deported father, then to Dobra in 1948. My father’s wife was Julia Demkowicz. We all married Ukrainian nobility here. Who knew this madness would come, that the devil would split the nation? Priests finished it—Roman Catholic had AK, Greek Catholic had UPA, that was their politics. They didn’t want people to live in peace, just stab each other.

I’m retired. My son has a sawmill at Hubalówka, where Hubales once lived. Good thing Stalin came, or priests, Jews, and Hitler would’ve ruled the world. Stalin crushed one, Hitler the other. Father Hajdukiewicz had 50 turkeys here—why so many? One had UPA, the other AK, same parish, those priests. I was in Ukraine, have family there. They won’t return—nothing to come back to.

At school, during religion, I was the best student. I went to church and cerkiew. Here, my wife Helena’s brother was killed, a boy (Popiel), 14.

Janusz, Siemowica:

The school in Dobra was built by Ukrainians before the war in 1936; we finished it with noble forest money after the war. I live where Jan Demkowicz lived, deported to Ukraine in 1946. Nobility was deported west and to Olsztyn. GS took the old school for a shop, it’s Greek Catholic church property. Polanski has a shop there now. It’s still no one’s. We like the cerkiew, it needs repair. Why didn’t people come to the reunion? I came. The first in 1991 was the whole village, the second too, now they didn’t come. Forests? How can Polanski and others reclaim 700 hectares when it belonged to all nobility, not just those here now? Noble estate income went to public causes before the war. We’ve written to Warsaw about the bridge since the 60s. Those deported can return—maybe they deserved it?

My father married a Ukrainian Demkowicz, my grandfather Michał Janusz too. Long ago, there were no Ukrainians here, only Rusyns.

Demkowicz from Siemowica was hanged by Bandera’s men, who hanged Demkowiczowa Dobrzanska and her daughter? Who killed Jan from Rzeczki? Who killed Stalony? You should’ve come two years ago when Stalony from Hłomcza was alive, ask Michał Nisiewicz in Canada. Jan Nisiewicz, his brother, stayed in the forest after deportation with Józef Buczynski, Józef Demkowicz, and another. The army caught and shot them. One, wounded, lives in Olsztyn. Stalony from Hłomcza had a death sentence, was in prison. Dziurdziewicz was caught by the army, taken to Mrzygłód, released, went home, and Bandera’s men thought he was a spy.

Anna Kowalczyk, born 1908, now in Siemowica 2:

Germans killed my husband in Sanok, he wasn’t a communist, but taken as one—people from Dobra betrayed him. He died with diak Suchy and the choir conductor. Dobra’s choir was something. My children live in Sanok and Przemyśl, educated, studied. I was deported to Ukraine, returned, then to Olsztyn, returned to Dobra with my kids, built a house. I didn’t like churches in Pieniężno (Olsztyn).

Poles from Dobra were deported in 1947 only to Mrzygłód.

Stanisław Krowiak, born 1929:

I was in Jaworzno, about 80 from Dobra, two Nisiewiczes died, one woman from Dobra gave birth there. We were taken from Auschwitz to Jaworzno. From Sanok station during deportation, Hnatuskos, called Hyryki, were sent to Jaworzno. Those who died were taken earlier, en route to Sanok. In Rzeszów, after the war, Demkowicz and Uhryn were hanged. Staszek from Dolinok Nisiewicz was jailed. Helka Krowiak, later wife of Józef Bilas from Canada, was jailed, her brother Witold, Giżycki too. I was 17. They didn’t ask if you were Polish or Ukrainian. Diak Suchy and Kowalczyk were likely taken to Auschwitz. My father drove them to Sanok. Karczynski died in Auschwitz early on, known here before the war. After three months, his family got a death certificate.

On Dział lived Nisiewiczes called Mysiowi. There was a big chapel, a mill.

In Dobrzanka lived Antosie Hnatuskos, called Huzars—their ancestors rode to war with wings. Deported to Ukraine in 1946. Popiel, allegedly poisoned in Olsztyn in 1950, father of Jan near the cemetery and Helena Polanska, went to Tyrawa Solna after the war, returned after deportations, lived in the school building. Bands hanged Frania Demkowicz, 18, by UPA; her father was Demkowicz Martiak, deported to Braniewo, her brother to Dąbrowa, Chruściel commune. Frania was hanged for going to Mrzygłód. Michał Hnatusko’s wife was a midwife.

Józef Popiel, lives in Sanok, Kolejowa St., born 1915:

In Jaworzno, 70 men and 10 women from Dobra, three Popiels. My brothers Mikołaj and Michał, one in Sanok, one in Mrzygłód, said: we’re staying, you go west. If you find a big farm, let us know, we’ll come; if it calms here, you return. They pulled me from the train in Auschwitz, I was on a list.

In Dobra, 14-year-old Michał (Marian) Popiel, son of my brother Michał, died—someone said he informed to Mrzygłód. Shot in his house.

Józef Demkowicz, born February 23, 1919, pre-war Dobra 101:

In 1939, they took me from Dobra to Tarnopol. Young, I was drafted into the Soviet army. In 1941, we fled Germans past Równe, past the old Polish border. Taken prisoner there, led to Chełm camp, 40,000 of us. Three days in a wagon, Mr. Popiel, so many corpses. From the camp, Germans sent me deep into Germany. I returned to Dobra, they took me to Jaworzno camp, pulled from a collection point. Auschwitz and Jaworzno, almost a year. From there, by car to Braniewo, Pakosze, where Maria and Paraskewia Demkowicz lived, both died. My house collapsed, I went to the county, knew a guy who got me back to Dobra—God bless him, Stanisław Piotrowski. I said, Staszek, I won’t rebuild here. Returned around 1970. My son Janek in Toronto, born 1945. We wrote about Jaworzno, I went, no help. Three and a half years in a German camp, got nothing. Władysław Polanski got something. He’s after the forests, but he’s no noble. Andrzej Demkowicz, who’s also trying, is noble. I built this house myself; those bunkers were Soviet, built at night by Blacks, Georgians, or Mongols—believed in nothing, ruined everything, stole everything. No one shot, all for nothing. I’m related to Popiels—my father’s sister is Józef Popiel’s mother from Sanok. My wife Emilia, her mother Aniela, also Demkowicz, turned 100 in spring 1997. My mother, a Demkowicz too. I feel Ukrainian, but you don’t have to if you don’t want. Polish where needed, Ukrainian where needed.

Jarosława Baginska, daughter of Wasyl Nisiewicz, born 1898:

Lived on Dział, next to your grandfather. My father died with Józef Popiel, your grandfather’s brother, on Ropa, with Szymek Tyrawski. January 6, 1946, our Christmas, Polish army massacred them. Taken from home, killed in a barn on Ropa. Our houses burned. I was 12, left with nothing, hid in bushes with a cow. My mother, née Hynko. My husband, Józef Baginski, son of Dobra’s last headman, Ignacy. Deported to Płoskinia, we returned in 1958.

Deportation command was in Tyrawa Wołoska, led by a Soviet colonel. In Dobra, a Polish lieutenant demanded resident lists, separate for Rustykalna and Szlachecka communes. Ignacy Baginski was arrested. His mother was Hryckiewicz. His brother stayed in Mrzygłód.

Day before Christmas Eve, January 5, UPA came, then the army. When the army left, shooting started from the forests. Army burned four houses. Those bandits, who knows where from. Those killed belonged to nothing. The guilty fled. I was orphaned, went into service.

No one to reclaim those forests. Dobra’s forests aren’t state-owned. There’s a rift in Dobra, priests caused it. If you don’t love your brother, how can you love God? The conservator won’t allow cerkiew repairs, the road to Ulucz is provincial, full of holes. Headmen Bielec, Nachman had sawmills in Ulucz, stole our wood. Woźniak was a golden man. Polanski wants to reclaim forests. Where was everyone when wood was hauled from Dobra’s forests at night? The gravel pit was Dobra’s, communal. What do residents get? They said taking the gravel pit would invest in the village. Did they?

In 1958, when we returned, we weren’t registered for six months. Władysław Polanski didn’t want us here. Now he seeks nobles. He said: take in a Ukrainian, he’ll want forest rights. No one returned our land, we came without permission, hauled stones for building by day, they took them to the road by night.

Polanska blocked our building here. Now she seeks nobility. We lost health dealing with her. Built a house for her daughter in Bukowsko with our forests. We were first to return. Those from Borownica sold houses, fled to Borownica. Michał Demkowicz bought his house from Pryszcz. They eavesdropped under our windows to hear what language we spoke.

Andrzej Czajkowski, 93, house number 63:

Mother Anna Demkowicz Dobrzanska, married in Wola Krecowska, wife Gbur. Dobra was too crowded, Dobrzans moved to other villages. We were deported to Ukraine, returned, rebuilt. Polanskis weren’t nobility. One Czajkowski was a professor in Sambor, post-war in Sanok. Julek Czajkowski lived in Gliwice.

* * *

Old cemetery: stone, toppled, only cross left, Ukrainian inscription: here rests Michał Dziurdziewicz 1863–1912. Krajnik’s chapel. All destroyed. Fifteen years ago, many tombstones and chapels. Some metal cross fragments remain.

New cemetery—founded pre-war. Next to Józef Popiel’s tombstone (inscription: died in fratricidal murder, erected by brother Stefan Popiel from England, Anders’ Army soldier) is Bazyli Nisiewicz’s. Both died Christmas, January 6, 1946.

Mariusz Pelc, 8th grade, local school:

People lived here who built a church, but parishioners bought it. Ukrainians lived here once, no asphalt road then.

Roman Hnatusko, born December 13, 1934, in Dobra, lives in Zielona Góra region:

Son of Bazyli, house in Dobrzanka, neighbors: Bilas, Buczynski, Nisiewicz, Hnatusko. Live in Kaczenice near Nowogród Bobrzański, deported in 1947, father to Krasnoyarsk Krai, Siberia, in 1939, visited him years ago.

June 26–27, 1997, Dobra held the third Dobrzans’ Reunion. Organizer, like the first, was Jan Popiel from New York.

Days before, Jan Popiel met the commune head and Sanok region’s deputy. During the reunion, workers laid asphalt to Siemowica. On the first day, a policeman drove through in a service car.

Polish

"W historii nic nie zamyka się ostatecznie"

Zbigniew Herbert, "Barbarzynca w ogrodzie"

Rozmowy przeprowadzone w Dobrej w czerwcu-lipcu 1997 przez Jana Popiela z Nowego Jorku

(Dobra miała 16 przysiółków: Dział, Dobrzanka, Ratny, Pleszawa, Hirisznyj Kinec, Dolisznyj Kinec, Pererowce, Siemowica...)

Jan Karczynski—1915, matka Adamska, nr domu 69:

na Dziale mieszkali: Nisiewicz, Hnatusko, Hryckiewicz, Karczynski, Kowalski, Gbur, Burdziak, Demkowicz. Hnatuskow nazywali Hyryki albo Huzary. Dzisiaj na Dziale nikt już nie mieszka.

(...) Hnatusko miał córki: Katarzyna, Hanka, Maryska, Julka—w Pleszawie jedna, druga za Stalonym, za Demkowiczem, Maryska za Mikołajem Popielem.

(...) Hnatusko Dobrzanski nie chodził do 12 roku życia, jak miał 18 lat pojechał do Ameryki, wrócił, ożenił się też z Hnatusko, 3 razy był w Ameryce, wybudował dom, dobrze uposażył córki; Mikołaj Popiel przyszedł z Ratnego; Józef Popiel ożenił się u Nisiewicza, Stefan pod Przemyślem.

na Ratnym było 3 Popieli, jednego nazywano "Bilyj Wus", drugiego "Jezeli", twego pradziadka Jana "Pokajannik".

Popiel z Rzeczek był z innych Popieli.

koło mnie mieszkał Hawryło Popiel wywieziony w olsztyńskie, niedaleko mieszkał też Dziurdziewicz.

my rozmawiali po rusku wszyscy w Dobrej, Polacy i Ukraińcy mówili tu po rusku.

diabeł przyniósł nienawiść ze wschodu.

Sławki Bagińskiej (ona z domu Nisiewicz) ojciec mówił: Jaśko, ty Polak, ja Ukrainiec, podzielmy się paschą, kiedy pojechaliśmy razem do tartaku, on złapał mnie, my się obcałowali.

przed wojną był tu spokój

w 1939 wysiedlono część ludzi na Wschód.

w Hłomczy był ksiądz, który robił spisy ludzi na wywóz do Niemiec—robili zebrania i brali ochotników.

diak Suchy był sekretarzem w gromadzie—Niemcy go zabrali do Oświęcimia.

w 1944 Ruskie zebrali kontyngent i przyszli do mnie, żebym wiózł kontyngent do Sanoka, Stefan Demkowicz był zastępcą sołtysa, wypiliśmy wódkę: ja konia dam, powiedział, ale ja nie pojadę. Bał się, że przyjdą w nocy i powieszą, powiedział, że tak ne bude jak teraz, że dwa rządy będą i zaraz w 1944 go banda powiesiła. Dużo Ukraińców powiesili. Twój dziadek Mikołaj był bity przez banderowców na Dziale. Zrobili zebranie na Dziale i pytali, co on za jeden ten Karczynski i sąsiedzi powiedzieli, że wszystkie ruskie święta świecił, tu byli Polakami tylko Karczynscy i Popiele.

do cerkwi my wszystkie chodzili, ja w kościele w Mrzygłodzie byłem tylko dwa razy w roku: na Boże Narodzenie i na Wielkanoc, ja chodziłem do cerkwi, powiedziałem księdzu w Mrzygłodzie a on, że jest jeden Bóg na niebie.

księdzem rzymskokatolickim w Przeworsku był Nisiewicz z Działu w 1907 może 1901r.

Ilko Stalony ożenił się z Julką, Staszek z Dolinok Nisiewicz z Piły, pracownik kolejowy ożenił się z Hanielką, córką Ilka Stalonego, Staszko Nisiewicz był tu wiele razy u nas w Dobrej, podpisaliśmy, że on niewinny, bo inni siedzieli, siedział Franko Hryckiewicz.

Krowiak siedział w Jaworznie, bo banderowcy byli w chałupie, kiedy wpadło wojsko.

Franko był z polskich Popieli, pochodził z Działu, to trzecie pokolenie z Józiem z Sanoka, jego stryj Józef Popiel z Działu, ożeniony z Dzurdziewiczową z Dobrzanki, poszedł w 1918 do wojska, spotkał się z Uhrynem, Uhryn go zamordował, bo Popiel—Polak, a Uhryn—Ukrainiec, wracali z wojny do domu i Józek Popiel nie doszedł.

ja koło Lublina, gdybym nie umiał ruskiej mowy i ruskiego pacierza, to by to było samo ze mną—

byłem na Ukrainie 20 lat temu zobaczyć sąsiadów, 3 siostry cioteczne mam na Ukrainie.

Hnat, to było przezwisko Nisiewicza, mieszkał na Zakoszkach.

mojej matki mama jest z Demkowiczów

36 razy wzywano mnie na UB do Sanoka po wyrzuceniu ludzi z Dobrej w 1947 r. i pytali czym się ludzie tutaj zajmowali, co robili, gdzie należeli—chodziłem do Sanoka pieszo: pytano o Kowalskich, Demkowiczów, wszystkich, tu nie było człowieka, żeby się nie pytali—jeden z UB ożenił się z córką Górskiej z Dobrej, ona z domu Piecuch, on przesłuchiwał, oni wszystko zapisywali, pięciu mnie przesłuchiwało, w 1948, 1949 roku, potem jeździłem już rowerem do Sanoka, wzywali nie tylko mnie, Janusz jeździł, pytali czy byli w bandach, czy strzelali

tu w Dobrej było coś 500 numerów.

Buczyńscy mieszkają w gorzowskim.

matka mojej żony wydała się za Popiela, poszedł na wojnę austriacką i tam zginął Franko i Staszko Popiel

w Zielonej Górze mieszkał Popiel z Dobrej.

Stefana Kowalskiego ojca brat ożenił się z Popielką—pod Zarami mieszkał Popiel, który pochodził z Dobrej, z Działu, umarł pod Krakowem, mój syn jeździł na pogrzeb.

W Nowogrodzie mieszkał Józek Popiel i syn Franek, Józek Popiel to Karczynskiej mojej żony przyrodni brat, jej matka drugi raz wyszła za mąż za Kowalskiego.

na Dziale było 5 Popieli: Franko, Mikołaj, Piotr—to byli Popiele rzymokatolicy

jeden Popiel ożenił się na Zakuciu.

kobieta spotkana na drodze, ze starych Dobrzan:

Bronka Petlowana, z domu Bagińska:

nie ma komu tutaj porządków zrobić, stara szlachta pilnowała lasów, a teraz to tylko ciąć i rabować i zabierać.

moja mama sadziła lasy za darmo, a teraz dla swoich nie ma.

las musi rosnąć 200 lat, a kładkę, którą postawili, to ona tyle nie kosztowała, co lasu wycieli.

Krarczynski powiedział Krowiakowi, że jego syn Kazik nie ma prawa do lasów, bo urodził się w olsztyńskim.

chcieli te lasy upaństwowić ale Czajkowscy i Giżyccy chodzili do Sanoka i nie pozwolili i zostawiono je lasami gromadzkimi.

Andrzej Demkowicz i Polański działają, żeby te lasy odzyskać, ale je już tak przetrzebiono, zostało jeszcze 700 hektarów.

za tyle lasów co zabrali powinni nam cerkiew wyremontować i plebanię

Karczynscy, Popiele i Demkowicze jeździli i wykupili te dokumenty szlacheckie i mapy.

gmina tylek wam wyłata i będziecie patyki zbierać.

ten las należał kiedyś do wszystkich, Nisiewicz z Siemowicy miał papiery szlacheckie.

Bronka Petlowana (mam rozwód, jestem Bagińska) mój ojciec Józef Bagiński, nr 51 w Pleszawie

brat ojca był sołtysem w Dobrej do wysiedlenia.

jak budowano kładkę, drogę, most, to las szlachecki płacił za wszystko.

chcą las odzyskać, bo byli szlachtą, teraz jest rabunkowa gospodarka, podobno sołtys sprzedał 120 hektarów lasu, kto był w lesie to widział, tyle lat się upominali o drogę a gmina lasy brała i nic nie dała, Nachman był sołtysem, za sołtysa Woźniaka to chociaż coś zrobili, te drogę zrobili za pieniądze z lasów.

Dobrej zabrali pastwiska, co Dobra dostała w zamian? Nic!

Nocami drzewo wożą, żeby szlachta nic z lasów nie dostała.

nowonapływowi chcą zniszczyć lasy.

nie będą mogli kraść, gdy lasy wrócą do szlachty.

sami na siebie ściągają biedę, aby dziś, nie myślą o jutrze, zarobią w Austrii czy Włoszech i dalej będą żyć z polskiej renty.

syn sołtysa buduje w Dobrej dom, tam wyżej Dzień.

kiedyś dzień był wyznaczony w zimie i wtedy się ścinało las—tym co mieszkają na Braniewie też się las należy, tam dano im ziemię ale nie dano lasu.

rżnijmy, rabmy, bo to las ukraiński, tak tu mówią...

Józef Popiel, rocznik 1915, ojciec Piotr, matka Ewa Demkowicz, córka Michała:

Michał Dziurdziewicz, mieszkał na Rzeczkach, powieszony przez Polaków w Zahutyniu, miał 17 lat.

Diak Suchy był Ukraińcem, podobnie jak ksiądz Hajdukiewicz, z którym się nie lubili. Diak podobno miał przed wojną należeć do partii komunistycznej. On pochodził z Tyrawy Wołoskiej, jego żona była Hanka. Niemcy zabrali go w 1941 roku do Oświęcimia razem z Kowalczykiem i Krajnikiem. Zabrali wtedy 7 osób związanych z komunistami. Kowalczyk był sołtysem za ruskich. Jego żona pierwsza wróciła z olsztyńskiego po wojnie do Dobrej.

Pamiętam do dzisiaj jak wojsko polskie paliło Ulucz. Trafiłem do Jaworzna.

Co się stało z Żydami? Niemcy ich rozstrzelali. Najpierw zabrali ich do Trepczy, gdzie było żydowskie getto. Za ruskich Żydzi byli gospodarzami Dobrej. Było tutaj 9 numerów Żydów. Żyd Lipa przechował się w Dobrej w lesie Rowenskim, Demkowicz, co mieszkał pod lasem Rowenskim, ich chował i ktoś chyba zameldował i Niemcy przyjechali do niego i zabrali żonę do Sanoka. On po nią pojechał, ją wypuścili, a on tam już został. Żydzi dalej byli w lesie. W 1944 Demkowicz, zwany Wasiunio, trafił na Żydów w lesie i oni go udusili. Jak Ruscy przyszli, to Żydzi wrócili do swego domu, gdzie siedział Beblik Nisiewicz. To byli Żydzi, co uciekli z getta w Trepczy. W 1944 uciekli z Dobrej do Sanoka, chodziłem do nich po wojnie, w 1945 r. jednego Żyda zabiło AK w Sanoku. Lipy uciekli wtedy do Krakowa.

Podobno na Ropie też byli przechowywani Żydzi. Ignacy Demkowicz spotkał Żydów w lesie, chodzili i zbierali gruszki, chodzili też po polach—powiedzieli mu: ty nic nie gadaj. Gdzie Romek Popiel teraz mieszka, tam mieszkał Żysko. Żydzi mieli karczmę, mieli pola, gospodarzyli. Te Lejby to były chłopy. Jeden Żyd brał udział w kampanii wrześniowej, po czym wrócił do Dobrej.

Ci Żydzi z getta musieli wyjmować kamienie z Sanu w Międzybrodzie.

Tu pod cerkwią Niemcy postawili budę i kazali znieść ze wsi wszystkie żarna i postawić je przy murze. Żarna Niemcy wywieźli. Jedno żarno zostało u Popiela, to w nocy kolejka się ustawiała żeby mleć.

Polacy mieli za Niemców w Mrzygłodzie swoją policję, a Ukraińcy swoją w Tyrawie Wołoskiej.

Jeżeli chodzi o wysiedlenia na Ukrainę, to Dobra nie miała prawa wyjeżdżać na Ukrainę, bo to była polska wieś. W 1946 chodziły tu bandy i namawiały do wyjazdu na Ukrainę i cała Dobrzanka wyjechała. Po spaleniu Ulucza właśnie w Dobrzance zatrzymało się część ludzi stamtąd. W 1947 przyszedł tu pułkownik do Ukraińskiego Domu Narodowego i powiedział: pojedziecie na Zachód, nie pojadą ci, co byli na robotach w Niemczech, małżeństwa mieszane, pułkownik mieszkał na plebanii. Tu banderowcy zrobili trochę roboty później i wysiedlono prawie wszystkich. Ignacy Bagiński był w 1947 r. sołtysem. Jego też wysiedlono—do Płoskini w olsztyńskie, a jego brata zostawiono w Pleszawie. Wysiedlono wszystkich, ale niektórzy nie dostali karty wysiedleńczej, bo wykupili się i wrócili.

Przed Bagińskim, sołtysem był Demkowicz Stefan ale banda przyszła i zabiła go na cmentarzu—to byli ci sami, co zabili Popiela, ale nie Józefa. Andrzej Czajkowski i Staszek i Bagiński, to oni siedzieli w Sanoku przed wysiedleniem.

Ruscy w 1939 wzięli na Sybir Krajników, jak by im kto wspomniał na szlachcie, to by zaraz go wywieźli na Sybir.

Na zniszczonym doszczętnie cmentarzu, gdzie pochowana była mojej żony matka (Kuczman), tam zapalam świeczkę 1 listopada. Na tym cmentarzu została już tylko kapliczka Krajnika, resztę zniszczono w ostatnich dziesięciu latach. Dwie rozwalone kaplice stoją jeszcze na Ratnym.

Na Ratnym mieszkali Popiele i ich zwali: Bilyj Wus, Jezeli i Pokajanie. Jeden Popiel z Ratnego zrobił sobie w młodości trumnę i trzymał ją na strychu chyba z trzydzieści lat, mówił: jak umrę, nikt nie będzie musiał dla mnie jej robić. Kiedy wysiedlali z Dobrej, w Sanie utopił się polski żołnierz. I wtedy Janowi Popielowi (on ożenił się z Rozalią Dobrzańską Demkowicz), a już był po drugiej stronie Sanu, wojsko trumnę zabrało. Nie dowiózł jej w olsztyńskie, do Żelaznej Góry. Jego zięciem był chyba Demkowicz z Ratnego: zięciu, gdy ja ciebie walę na rękę, to ty mnie słuchasz, a jak ty jesteś silniejszy, to ja ciebie. On żył dobrze z zięciem.

Moja matka była Ukrainką i żona była Ukrainką, nas Polaków w Dobrej było chyba 45 rodzin i wszyscy mieli żony Ukrainki. Przed wojną ja się bawił na ukraińskich zabawach w Hłomczy, Uluczu, Tyrawie Solnej, Siemuszowie—nikt tam nie mówił: ty Polak, ja Ukrainiec. To ten Hitler i Stalin poroznili ludzi, ludzie duraki, dali się poroznić. Ja pierwszy wróciłem z Zachodu, spod Międzyrzecza i zamieszkał na plebanii. Potem że się wybudował. Mój syn Tadek ma teraz 6 samochodów, buduje drugą kamienicę, drewno z lasów dobrzańskich wozil do fabryk mebli w Wyszkowie. Teraz plebanię zjada grzyb, to się do naprawy chyba nie nadaje.

Przed wojną było w Dobrej chyba 105 Demkowiczów i 95 Nisiewiczów.

Ojciec Józefa Demkowicza z Siemowicy (Dobra 30) a moja matka, to rodzony brat i siostra.

Kiedy mnie wieźli na Zachód, to mnie już mieli na liście, i z Oświęcimia wzięli do Jaworzna. W Jaworznie było sto razy gorzej jak za Niemców. Ja tam prowadziłem warsztat szewski. Ze mną siedział jeden Polak spod Jarosławia, to tak mówił: panie Popiel, ja tu 3 lata siedział za Niemców, ja ten obóz budował, ale dalej wolałbym siedzieć za niemieckich czasów niż za tych, co teraz naszły. Czy nie mówiłem tam, że jestem Polakiem? Panie, Polaka, to tam żeby jak najprędzej zdechł, a Ukraińca tak samo. Osiem miesięcy tam w Jaworznie siedziałem. Potem pojechałem za żoną, oni mi tam jej adres znaleźli. Dziewięć lat mieszkałem koło Międzyrzecza, teraz to jest województwo gorzowskie. Czemu wróciłem?—panie, gdzie się człowiek wylegnie, tam go zawsze ciągnie, na to nie ma siły. Mnie tam dobrze było w tym Policku, byłem palaczem centralnego ogrzewania.

Józefa Popiela, brata twego dziadka, zabili Polacy—to była akcja wojskowa, cztery domy w Dobrej wtedy wojsko spaliło. On nie był w UPA, wtedy się uciekało przed wszystkimi. Do ukraińskiej bandy zabrali Michała Dziurdziewicza, 17 lat, tam go wszy obłaziły, on mieszkał na Rzeczkach, wrócił do Dobrej, i go Polacy potem powiesili.

Helena Polańska, żona Władysława (z domu Popiel):

Jan i Romek, co zginął na traktorze, to moi bracia. Myśmy wrócili z Mrzygłodu dwa miesiące po wysiedleniu. Pierwszego stycznia 1950 roku razem z siostrą mojej mamy, Białasem, Józkiem Demkowiczem z Siemowicy (on ma siostrę w poznańskiem), Januszem, postanowili pojechać w olsztyńskie i koszalińskie do rodziny. Razem dojechali do Warszawy i tam się rozdzielili. Pojechali na dwa tygodnie. Mego ojca w olsztyńskiem zamknęli na jedną noc do więzienia. Podejrzewali, że jest banderowcem. Tam go bili. Z olsztyńskiego pojechał do swego brata, koło Międzyrzecza, i tam umarł. Ludzie gadają, że u Demkowiczów wódkę wypił i poszedł na pociąg i był fioletowy, inni mówią, że zjadł coś w restauracji. Kiedy przyjechał do Międzyrzecza, to miał kłopoty z żołądkiem i trafił do szpitala i szybko było po nim. Jest pochowany w Międzyrzeczu. Tu, w Dobrej, wszyscy gadali, że ci z olsztyńskiego, co kiedyś mieszkali w Dobrej, to oni go otruli.

Janusze z Dobrej nie mieli być wysiedleni. Ci Popiele na Ratnym to byli grekokatolicy. My byli rzymokatolicy. Ten z Działu, co był gajowym, to był rzymokatolikiem.

Władysław Polański: z dziada pradziada jestem Polak ale piosenki ukraińskie lepiej śpiewam, niż niejeden Ukrainiec. Z tą Burdziakową, co to tu w czerwcu była z Chicago, to do jednej klasy chodził. Ona pojechała na roboty do Niemiec, tak jak i ja. Kto by tam przed wojną pomyślał, że coś takiego mogłoby tu zaistnieć. Wróciłem z Niemiec w 1947 we wrocław do mego ojca, co go wysiedlili. Później, w 1948, wróciłem do Dobrej. Żona ojca nazywała się Julia Demkowicz. My wszyscy żeniliśmy się tutaj z ukraińską szlachtą. Kto tam kiedyś by wiedział, że ta głupota tu się nastanie, że diabeł strzeli w naród i naród porozni. A wszystkiego dokonczyli księża, rzymskokatolicki miał AK, a grekokatolicki UPA, to była taka polityka. Oni nie myśleli, żeby ludzie w zgodzie żyli, tylko żeby jeden w drugiego nóż pchał.

Jestem na emeryturze. Syn ma tartak w miejscu, co się nazywa Hubalówka. Hubale tu mieszkali kiedyś. Dobrze, że Stalin nastał, bo księża z Żydami i Hitler by tu zawojowali cały świat. A Stalin jednym ukręcił mordę, a Hitler drugim. Ksiądz Hajdukiewicz miał tutaj 50 indyków. A po co mu było aż tyle? Tak, jeden miał UPA a drugi AK. To była jedna parafia, ci księża. Byłem na Ukrainie, mam tam rodzinę. Oni tu nie wrócą, bo tu nie ma do czego wracać.

W szkole, jak religia była, to ja byłem najlepszy uczeń. Ja chodził do kościoła i do cerkwi. Tu mojej żonie Helenie brata zabili, chłopak (Popiel) miał 14 lat.

Janusz, Siemowica:

szkoła w Dobrej była budowana przez Ukraińców przed wojną w 1936, my ją za las szlachecki wykończyli po wojnie. Mieszkam w domu, gdzie mieszkał Jan Demkowicz wysiedlony w 1946 na Ukrainę. Szlachtę wysiedlono na zachód i w olsztyńskie. GS zajął starą szkołę na sklep, jest to własność kościoła grekokatolickiego. Teraz Polański ma tam sklep. To dalej jest niczyje. Cerkiew nam się podoba, trzeba by było ją remontować. Czemu ludzie nie przyszli na zjazd? Ja przyszedłem. Pierwszy zjazd w 1991 roku, to była cała wieś, drugi też, a teraz nie przyszli. Lasy? Jak oni tam z Polańskim mogą odzyskać 700 hektarów lasów, kiedy ten las był całej szlachty, a nie tylko tych, co tu mieszkają teraz. Dochody z majątku szlacheckiego przed wojną szły na społeczne cele. A my, to o ten most, do Warszawy pisali od lat 60-tych. Ci, co ich wywieziono, to mogą wrócić, a czemu ich wywieziono?—może zasłużyli?

Mój ojciec był ożeniony z Ukrainką z Demkowiczów i mój dziadek, Michał Janusz, też był ożeniony z Ukrainką. Dawno temu tu Ukraińców nie było, byli Rusini.

Demkowicza z Siemowicy powiesili banderowcy, a kto powiesił Demkowiczową Dobrzańską z córką? A kto zabił Jana z Rzeczek? Kto zabił Stalonego? Trzeba było tu przyjść dwa lata temu, kiedy żył Stalony z Hłomczy, trzeba zapytać Michała Nisiewicza, co jest w Kanadzie. Jan Nisiewicz, jego brat, po wysiedleniu został w lesie, a razem z nim Józek Buczyński, Józek Demkowicz i jeszcze jeden. Wojsko ich zaszło i powystrzelało. Jeden był ranny, żyje w olsztynskiem. Stalony z Hłomczy miał wyrok śmierci, siedział w więzieniu. Dziurdziewicza wojsko złapało, zaprowadziło do Mrzygłodu i go wypuściło. Poszedł do domu i banderowcy myśleli, że to szpieg.

Anna Kowalczyk, rocznik 1908, obecnie w Siemowicy 2:

męża zamordowali Niemcy w Sanoku, on komunista nie był, wzięli go jako komunistę—wydali go ludzie z Dobrej. Zginął razem z diakiem Suchym i dyrygentem chóru. Tu w Dobrej chór był nie jaki bądź. Moje dzieci mieszkają w Sanoku i Przemyślu, uczone, studiowali. Wysiedlili mnie najpierw na Ukrainę, ale wróciłam, a potem w olsztyńskie, wróciłam do Dobrej z dziećmi, postawiłam dom. Nie lubiłam kościołów na Pieniężnie (olsztyńskie).

Polaków z Dobrej wysiedlono w 1947 roku tylko do Mrzygłodu.

Stanisław Krowiak, rocznik 1929:

Byłem w Jaworznie, z Dobrej było tam około 80 osób, zmarło dwóch Nisiewiczów, jedna kobieta z Dobrej urodziła w Jaworznie dziecko. Do Jaworzna zabrali nas z Oświęcimia. Z Sanoka ze stacji, kiedy nas wysiedlali, zabrano do Jaworzna Hnatusków zwanych Hyrykami. Ci, co poumierali w Jaworznie, to wzięto ich wcześniej, po drodze do Sanoka. W Rzeszowie po wojnie powieszono Demkowicza i Uhryna. Staszko z Dolinok Nisiewicz też siedział. Siedziała Helka Krowiak, później żona Józka Bilasa z Kanady, siedział jej brat Witold, siedział Giżycki. Ja miałem wtedy 17 lat. Oni nie pytali czy ty Polak, czy Ukrainiec. Diaka Suchego i Kowalczyka zabrano pewnie do Oświęcimia. Mój ojciec woził ich do Sanoka. Karczynski też zginął w Oświęcimiu i to zaraz na początku—on tu był znanym (...) jeszcze przed wojną. Po 3 miesiącach rodzina dostała akt pośmiertny.

Tu na Dziale mieszkali Nisiewicze zwani Mysiowymi. Tu stała duża kaplica, był młyn.

Na Dobrzance mieszkali Antosie Hnatuskowie zwani Huzarami—ich przodkowie na wojny jeździli konno, ze skrzydłami. Wywieziono ich na Ukrainę w 1946. Popiel, którego rzekomo otruto w olsztynskiem w 1950 r., ojciec Jana, mieszkającego koło cmentarza i Heleny Polańskiej, po wojnie wyjechał do Tyrawy Solnej i wrócili po wysiedleniach i zamieszkali w budynku szkoły. Bandy powiesiły Franię Demkowicz, miała 18 lat, UPA powiesiło, jej ojca nazywali Demkowicz Martiak, wysiedlono ich na Braniewo, jej brata wysiedlono do Dąbrowy, gmina Chruściel. Franię powiesili, bo poszła do Mrzygłodu. Żona Michała Hnatusko była akuszerką.

Józef Popiel, mieszka w Sanoku, ul. Kolejowa, rocznik 1915:

W Jaworznie było z Dobrej 70 mężczyzn i 10 kobiet, Popieli było trzech.

Moi bracia Mikołaj i Michał, jeden był w Sanoku, drugi w Mrzygłodzie, powiedzieli: my zostajemy tutaj, a ty jedź na zachód. Jak znajdziesz dużą gospodarkę, to daj nam znać, przyjedziemy do ciebie, a jak się tu uspokoi, to ty przyjedziesz do Dobrej spowrotem. Wyjeli mnie z pociągu w Oświęcimiu. Mieli mnie na liście.

Tu w Dobrej zginął 14 letni Michał (Marian) Popiel, syn Michała, mego brata, to był brat Olgi Demkowicz z Kanady (z pierwszej żony jej ojca). Ktoś powiedział, że donosił do Mrzygłodu. Zastrzelili go w domu.

Józef Demkowicz, urodzony 23 lutego 1919, przed wojną Dobra 101:

W 1939 wywieźli mnie z Dobrej pod Tarnopol. Byłem młody, to zaraz wzięli mnie do armii radzieckiej. Uciekaliśmy w 1941 przed Niemcami, aż za Równe, aż za starą polską granicę. Tam mnie wzięli do niewoli. Stamtąd nas prowadzili do Chełma, do obozu. Było nas 40 tysięcy. Przez trzy dni siedzieliśmy w wagonie, panie Popiel, ile tam wtedy padło trupów... Z obozu Niemcy wywieźli mnie w głąb Niemiec. Wróciłem do Dobrej i zabrali mnie do obozu w Jaworznie. Wyciągnięto mnie z punktu zbiorczego. Oświęcim i Jaworzno. Siedziałem prawie rok. Stamtąd zawieźli mnie samochodem do Braniewa, do Pakosze. Tam mieszkała Maria i Paraskewia Demkowicz. Tam poumierały. Moja chałupa się zawaliła, ja do powiatu i tam znałem takiego gościa, co mi się wystarał żebym do Dobrej wrócił, i jemu, żeby ta Bozia dała zdrowie. Nazywał się Piotrowski Stanisław, ja mówię, wiesz co Staszek, ja tu już nie pobuduję. Ja wróciłem coś koło 1970 roku. Janek, mój syn, co jest w Toronto, urodził się w 1945 roku. Pisali my za Jaworzno i ja jeździł i nic nie pomogło. Za Niemca byłem 3 i pół roku w obozie i nic nie dostałem. Władysław Polański dostał. Teraz się on o lasy stara, ale on, to nie szlachta, Polański to nie była szlachta. Andrzej Demkowicz, co też się stara, to szlachcic. Ten dom sam postawiłem, a te bunkry to ruskie postawili. Czarne ludzie po nocach robili, Gruzini czy Mongoły, ono w nic nie wierzy, zrujnowali wszystko, wszystko zrabowali. Żeby jeden strzelił, gdzie tam, robota na nic. Jestem spokrewniony z Popielami, mojego ojca siostra, to matka Józefa Popiela z Sanoka. Moja żona Emilia, jej matka Aniela, też Demkowicz, sto lat na wiosnę 1997 skończyła. Moja matka też Demkowicz. Czuję się Ukraińcem, ale jak kto chce, to nie musi. Gdzie potrzeba, to po polsku, gdzie, to po ukraińsku.

Jarosława Bagińska, córka Wasyla Nisiewicza urodzonego w 1898 roku:

mieszkałam na Dziale, obok twego dziadka. Mój ojciec zginął razem z Józefem Popielem, bratem twego dziadka, na Ropie zginęli razem z Szymkiem Tyrawskim. 6 stycznia 1946, w nasze święta Bożego Narodzenia zmasakrowało ich polskie wojsko. Zabrano ich z domu i w stodole na Ropie ich zabito. Domy nasze spalono. Miałam 12 lat. Zostałam tak, jak stałam. Schowałam się w krzakach, tak jak stałam, z krową. Moja mama z domu Hynko. Mój mąż Józef Bagiński, syn ostatniego sołtysa w Dobrej, Ignacego. Wysiedlili go do Płoskini, wróciliśmy w 1958.

Dowództwo wysiedleń było w Tyrawie Wołoskiej. Wysiedlenia prowadził ruski pułkownik. Tu w Dobrej był polski porucznik. Zażądał listy mieszkańców, osobno gminy Rustykalnej, osobno Szlacheckiej. Ignacy Bagiński został zaaresztowany. Jego matka nazywała się Hryckiewicz. Brat Ignacego został w Mrzygłodzie.

Dzień przed wigilią, 5 stycznia przyszło UPA, potem przyszło wojsko. Jak wojsko wyszło zaczęli do nich z lasów strzelać. Wojsko podpaliło 4 domy. Ci banderowcy, to niewiadomo skąd to było. Ci, co ich zabito, to do niczego nie należeli. Kto był winien, to uciekał. Zostałam sierotą i poszłam na służbę.

Tych lasów, to nie ma komu odebrać. Te lasy, co były dobrzańskie, to są niepaństwowe. W Dobrej jest rozłam, wszystko zrobili księża. Przecież jak nie kochasz brata swego, to jak możesz Boga kochać. Konserwator nie chce dać zezwolenia na remont cerkwi, droga do Ulucza jest wojewódzka, a pełno w niej dziur. Sołtysi Bielec, Nachman mieli tartaki w Uluczu, kradli nasze drzewo. Woźniak był złoty człowiek. Polański chce teraz lasy odebrać. Gdzie wszyscy byli, jak w nocy wywozili drzewo z dobrzańskich lasów? Żwirownia była Dobrej, gromadzkie. Co mieszkańcy z tego mają? Mówili, że jak zabiorą żwirownię, to będzie na wieś inwestycja. I co?

Jak wróciliśmy w 1958, to nas pół roku nie chcieli zarejestrować. Władysław Polański nas tu nie chciał. Teraz on szuka szlachty. Mówił: przyjmiesz Ukraińca, to on będzie chciał prawo do lasów. Nikt nam ziemi nie oddał, wróciliśmy bez zezwolenia, w dzień kamienie na budowę woziłeś, w nocy je zabierali na drogę.

Polańska nam blokowała budowę tutaj. Teraz ona szuka szlachty. Zdrowie straciliśmy przez nią. Z naszych lasów postawiliśmy dom dla jej córki w Bukowsku. My pierwsi wróciliśmy. Ci z Borownicy posprzedawali domy, uciekli do Borownicy. Michał Demkowicz kupił swój dom od Pryszcza. Podsłuchiwali pod oknami, w jakim języku mówimy.

Andrzej Czajkowski, 93 lata, nr domu 63:

Matka Anna Demkowicz Dobrzańska, wyszła za mąż w Woli Krecowskiej, żona Gbur. W Dobrej było za ciasno, Dobrzanie rozchodzili się po innych wsiach. Wysiedlono nas na Ukrainę, wróciliśmy, odbudowaliśmy. Polańscy to nie była szlachta. Jeden Czajkowski był profesorem w Samborze, po wojnie w Sanoku. Julek Czajkowski mieszkał w Gliwicach.

* * *

Stary cmentarz: kamień, przewrócony, został tylko krzyż, napis po ukraińsku: tu spoczywa Michał Dziurdziewicz 1863–1912. Kapliczka Krajnika. Wszystko zniszczone. Piętnaście lat temu było dużo nagrobków i kaplic. Zostały fragmenty metalowych krzyży.

Nowy cmentarz—założony przed wojną. Obok nagrobka Józefa Popiela (napis: zginął w bratobójczym mordzie, postawiony przez brata Stefana Popiela z Anglii, żołnierza armii Andersa) jest nagrobek Bazylego Nisiewicza. Obaj zginęli w Boże Narodzenie, 6 stycznia 1946.

Mariusz Pelc, 8 klasa, szkoła miejscowa:

Mieszkali tu ludzie, co wybudowali cerkiew, ale parafianie ją kupili. Kiedyś mieszkali tu Ukraińcy, nie było asfaltowej drogi.

Roman Hnatusko, ur. 13 grudnia 1934 w Dobrej, mieszka w zielonogórskim:

Syn Bazylego, dom na Dobrzance, sąsiedzi: Bilas, Buczyński, Nisiewicz, Hnatusko. Mieszkam w Kaczenicach koło Nowogrodu Bobrzańskiego, wysiedlony w 1947, ojciec w 1939 na Krasnojarski Kraj, Syberia, odwiedziłem go lata temu.

26–27 czerwca 1997 Dobra zorganizowała trzeci Zjazd Dobrzan. Organizatorem, jak pierwszego, był Jan Popiel z Nowego Jorku.

Dni wcześniej Jan Popiel spotkał się z wójtem gminy i zastępcą starosty sanockiego. W czasie zjazdu robotnicy kładli asfalt do Siemowicy. Pierwszego dnia przejechał policjant w radiowozie.

Ukrainian

"В історії ніщо не завершується остаточно"

Збігнєв Герберт, "Варвар у саду"

Розмови, проведені в Добрій у червні-липні 1997 року Яном Попелем з Нью-Йорка

(Добра мала 16 присілків: Діл, Добрянка, Ратне, Плешава, Гіршний Кінець, Долішній Кінець, Переровці, Семовиця...)

Ян Карчинський—нар. 1915, мати Адамська, номер будинку 69:

На Ділі жили: Нісієвич, Гнатушко, Грицькевич, Карчинський, Ковальський, Гбур, Бурдяк, Демкович. Гнатушка називали Гирики або Гузари. Сьогодні на Ділі ніхто вже не живе.

(...) У Гнатушка були доньки: Катерина, Ганка, Мариська, Юлька—одна в Плешаві, друга за Сталоним, третя за Демковичем, Мариська за Миколою Попелем.

(...) Гнатушко Добрянський не ходив до 12 років, у 18 поїхав до Америки, повернувся, одружився з іншою Гнатушкою, тричі був в Америці, збудував дім, добре забезпечив дочок; Микола Попель прийшов з Ратного; Юзеф Попель одружився у Нісієвича, Стефан під Перемишлем.

На Ратному було три Попелі: одного звали "Білий Вус", другого "Єзелі", твого прадіда Яна "Покаянник".

Попель з Річок був з іншої родини Попелів.

Поруч зі мною жив Гаврило Попель, виселений в Ольштинське; неподалік жив і Дзюрдзієвич.

У Добрій усі розмовляли по-русинськи, поляки й українці тут говорили по-русинськи.

Ненависть приніс диявол зі сходу.

Славка Багінська (дівоче Нісієвич), її батько казав: Ясько, ти поляк, я українець, давай поділимося паскою. Коли ми разом їхали до тартака, він обійняв мене, і ми поцілувалися.

Перед війною тут було спокійно.

У 1939 році частину людей виселили на схід.

У Гломчі священик складав списки людей для вивезення до Німеччини—проводили збори й брали добровольців.

Дяк Сухий був секретарем у громаді—німці забрали його до Освенціма.

У 1944 році совіти зібрали контингент і прийшли до мене, щоб я віз його до Сянока. Стефан Демкович був заступником солтиса, ми випили горілки: я дам коня, сказав він, але не поїду. Боявся, що прийдуть уночі й повісять. Він казав, що так не буде, як тепер, що будуть два уряди, і незабаром, у 1944, банда його повісила. Багато українців повісили. Твій дід Микола був побитий бандерівцями на Ділі. Вони провели збори на Ділі й питали, що це за один, цей Карчинський, а сусіди сказали, що він святкував усі русинські свята. Тут поляками були лише Карчинські та Попелі.

До церкви ми всі ходили; я в костелі в Мриглоді був лише двічі на рік: на Різдво і Великдень. Я сказав ксьондзу в Мриглоді, що ходжу до церкви, а він сказав, що Бог на небі один.

Римо-католицьким священиком у Переворську був Нісієвич з Ділу, можливо, у 1907 чи 1901 році.

Ілько Сталоний одружився з Юлькою; Сташек з Долінок, Нісієвич з Пиви, залізничник, одружився з Ганелькою, донькою Ілька Сталоного. Сташек Нісієвич багато разів бував у нас у Добрій; ми підписали, що він невинний, бо інших ув’язнили—Франко Грицькевич сидів.

Кров’як сидів у Явожні, бо бандерівці були в його хаті, коли прийшло військо.

Франко був із польських Попелів, походив із Ділу, це третє покоління з Юзем із Сянока. Його стрий, Юзеф Попель із Ділу, одружений із Дзюрдзієвичкою з Добрянки, пішов у 1918 році до війська, зустрівся з Угрином, який убив його, бо Попель—поляк, а Угрин—українець. Вони поверталися з війни додому, і Юзек Попель не дійшов.

Біля Любліна, якби я не знав русинської мови й молитви, зі мною було б те саме.

Я був в Україні 20 років тому, щоб побачити сусідів; у мене там три двоюрідні сестри.

Гнат—це було прізвисько Нісієвича, він жив у Закошках.

Мама моєї мами була Демковичкою.

Після виселення людей із Доброї в 1947 році мене 36 разів викликали до УБ у Сянок, питали, чим люди тут займалися, що робили, до кого належали. Я ходив до Сянока пішки: питали про Ковальських, Демковичів, усіх—не було людини, про яку б не питали. Один із УБ одружився з донькою Гурської з Доброї, дівоче Пєцух; він допитував, вони все записували, п’ятеро мене допитували в 1948, 1949 роках, потім я вже їздив до Сянока велосипедом, викликали не лише мене, Януш їздив, питали, чи були в бандах, чи стріляли.

У Добрій було приблизно 500 номерів будинків.

Бучинські живуть у Гожувському.

Мати моєї дружини вийшла за Попеля; він пішов на австрійську війну і там загинув, Франко і Сташко Попель.

У Зеленій Гурі жив Попель із Доброї.

Брат батька Стефана Ковальського одружився з Попелькою—біля Зар жив Попель із Доброї, з Ділу, помер під Краковом; мій син їздив на похорон.

У Новогроді жив Юзеф Попель і його син Франек; Юзеф Попель був зведеним братом моєї дружини Карчинської; її мати вдруге вийшла за Ковальського.

На Ділі було п’ять Попелів: Франко, Микола, Пйотр—це були римо-католики.

Один Попель одружився в Закуті.

Жінка, зустрінута на дорозі, зі старих добрян:

Бронка Петльована, дівоче Багінська:

Нема кому тут порядку навести; стара шляхта берегла ліси, а тепер лише рубати, грабувати й забирати.

Моя мама садила ліси безкоштовно, а тепер для своїх нема.

Ліс має рости 200 років, а міст, який поставили, не вартий того лісу, що вирубали.

Карчинський сказав Кров’яку, що його син Казік не має права на ліси, бо народився в Ольштинському.

Хотіли ці ліси націоналізувати, але Чайковські та Гіжицькі ходили до Сянока й не дозволили, тож вони залишилися громадськими лісами.

Андрій Демкович і Поланський діють, щоб ці ліси повернути, але їх так прорідили—залишилося ще 700 гектарів.

За стільки забраних лісів мали б відремонтувати нашу церкву й плебанію.

Карчинські, Попелі й Демковичі їздили й викупили ці шляхетські документи й мапи.

Гміна залишить вас ні з чим, будете гілки збирати.

Цей ліс колись належав усім; Нісієвич із Семовиці мав шляхетські папери.

Бронка Петльована (я розлучена, я Багінська), мій батько Юзеф Багінський, номер 51 у Плешаві.

Брат батька був солтисом у Добрій до виселення.

Коли будували міст, дорогу, перехід, шляхетський ліс платив за все.

Хочуть повернути ліс, бо були шляхтою; тепер це грабіжницьке господарювання. Кажуть, солтис продав 120 гектарів лісу—хто був у лісі, той бачив. Стільки років вимагали дорогу, а гміна брала ліси й нічого не дала. Нахман був солтисом; за солтиса Возняка хоч щось робили—дорогу зробили за гроші з лісів.

У Добра забрали пасовища—що Добра отримала взамін? Нічого!

Ночами возять дерево, щоб шляхта нічого з лісів не отримала.

Новоприбулі хочуть знищити ліси.

Не зможуть красти, коли ліси повернуться до шляхти.

Самі на себе накликають біду, думають лише про сьогодні, не про завтра—зароблять в Австрії чи Італії й житимуть із польської пенсії.

Син солтиса будує дім у Добрій, там вище Дня.

Колись був призначений день узимку, і тоді рубали ліс—тим, що живуть у Браневі, теж належить ліс; там дали їм землю, але не дали лісу.

"Рубай, грабуй, це український ліс",—так тут кажуть.

Юзеф Попель, нар. 1915, батько Пйотр, мати Єва Демкович, донька Михайла:

Михайло Дзюрдзієвич жив у Річках, повішений поляками в Загутині, мав 17 років.

Дяк Сухий був українцем, як і отець Гайдукевич, якого він не любив. Казали, що дяк перед війною належав до комуністичної партії. Він походив із Тиряви Волоської; його дружина була Ганка. Німці забрали його до Освенціма в 1941 році разом із Ковальчиком і Крайником—семеро людей, пов’язаних із комуністами. Ковальчик був солтисом за совітів. Його дружина першою повернулася з Ольштинського до Доброї після війни.

Я досі пам’ятаю, як польські солдати палили Улюч. Я потрапив до Явожна.

Що сталося з євреями? Німці їх розстріляли. Спочатку забрали їх до Трепчі, де було єврейське гетто. За совітів євреї були господарями Доброї. Тут було дев’ять єврейських номерів. Єврей Липа переховувався в Добрій у Ровенському лісі. Демкович, що жив біля лісу, їх ховав, але хтось, мабуть, доніс, і німці приїхали до нього й забрали дружину до Сянока. Він поїхав за нею, її відпустили, а він залишився. Євреї далі були в лісі. У 1944 році Демкович, якого звали Васюньо, натрапив на євреїв у лісі, і вони його задушили. Коли прийшли совіти, євреї повернулися до свого дому, де сидів Беблик Нісієвич. Це були євреї, що втекли з гетто в Трепчі. У 1944 році вони втекли з Доброї до Сянока, я ходив до них після війни, у 1945 році АК убило одного єврея в Сяноку. Родина Липи втекла до Кракова.

Кажуть, що в Ропі теж переховували євреїв. Ігнаци Демкович зустрів євреїв у лісі, вони збирали груші, блукали полями—сказали йому: ти нічого не кажи. Там, де тепер живе Ромек Попель, жив Зисько. Євреї мали корчму, поля, господарювали. Ті Лейби були справжніми чоловіками. Один єврей брав участь у вересневій кампанії, потім повернувся до Доброї.

Євреї з гетто мусили витягувати каміння з Сяну в Межиброді.

Під церквою німці поставили сарай і наказали знести з села всі жорна й поставити їх біля муру. Жорна німці вивезли. Одне залишилося у Попеля—вночі люди ставали в чергу, щоб молоти.

За німців поляки мали свою поліцію в Мриглоді, а українці—в Тиряві Волоській.

Щодо виселень в Україну, Добра не мала права виїжджати, бо це було польське село. У 1946 році банди ходили й умовляли виїжджати в Україну, і вся Добрянка виїхала. Після спалення Улюча частина людей звідти зупинилася в Добрянці. У 1947 році прийшов полковник до Українського Народного Дому й сказав: поїдете на Захід, не поїдуть ті, хто був на роботах у Німеччині, змішані шлюби. Полковник жив на плебанії. Потім бандерівці наробили тут трохи роботи, і майже всіх виселили. Ігнаци Багінський був у 1947 році солтисом. Його теж виселили—до Плоскині в Ольштинське, а його брата залишили в Плешаві. Виселили всіх, але деякі не отримали картки на виселення, бо відкупилися й повернулися.

Перед Багінським солтисом був Стефан Демкович, але банда прийшла й убила його на цвинтарі—ті самі, що вбили Попеля, але не Юзефа. Анджей Чайковський, Сташек і Багінський сиділи в Сяноку перед виселенням.

У 1939 році совіти забрали Крайників на Сибір—якби хтось згадав про шляхту, його б одразу відправили на Сибір.

На зруйнованому цвинтарі, де похована мати моєї дружини (Кучман), я запалюю свічку 1 листопада. На тому цвинтарі залишилася лише капличка Крайника, решту знищили за останні десять років. Дві зруйновані каплички стоять ще на Ратному.

На Ратному жили Попелі, їх звали: Білий Вус, Єзелі й Покаяніє. Один Попель із Ратного в молодості зробив собі труну й тримав її на горищі, мабуть, тридцять років, казав: коли помру, ніхто не муситиме її для мене робити. Під час виселення з Доброї в Сяні втопився польський солдат. І тоді Янові Попелю (він одружився з Розалією Добрянською Демкович), який уже був по той бік Сяну, військо забрало труну. Він не довіз її до Ольштинського, до Желязна Гура. Його зятем, мабуть, був Демкович із Ратного: зятю, коли я тебе б’ю по руці, ти мене слухаєш, а коли ти сильніший, я тебе слухаю. Він добре жив із зятем.

Моя мати була українкою, і дружина була українкою, нас, поляків, у Добрій було, мабуть, 45 родин, і всі мали українок за дружин. Перед війною я танцював на українських забавах у Гломчі, Улючі, Тиряві Сольній, Семушові—ніхто там не казав: ти поляк, я українець. Це Гітлер і Сталін роз’єднали людей, люди дурні, дали себе роз’єднати. Я перший повернувся із заходу, з-під Мендзижеча, жив на плебанії, потім збудував дім. Мій син Тадек має шість машин, будує другу кам’яницю, возив деревину з добрянських лісів до меблевих фабрик у Вишкові. Тепер плебанію їсть гриб, її, мабуть, не відремонтувати.

Перед війною в Добрій було, здається, 105 Демковичів і 95 Нісієвичів.

Батько Юзефа Демковича із Семовиці (Добра 30) і моя мати—це рідні брат і сестра.

Коли мене везли на захід, я вже був у списку, і з Освенціма забрали до Явожна. У Явожні було в сто разів гірше, ніж за німців. Я там вів шевську майстерню. Зі мною сидів один поляк із-під Ярослава, він казав: пане Попель, я тут три роки сидів за німців, я цей табір будував, але я волів би сидіти за німецьких часів, ніж за цих, що тепер прийшли. Чи я не казав там, що я поляк? Пане, поляка чи українця—щоб якнайшвидше здох, і все. Вісім місяців я сидів у Явожні. Потім поїхав за дружиною, вони там знайшли її адресу. Дев’ять років я жив біля Мендзижеча, тепер це Гожувське воєводство. Чому повернувся? Пане, де людина народилася, туди її завжди тягне, на це нема сили. Мені там добре було в Полицьку, я був кочегаром центрального опалення.

Юзефа Попеля, брата твого діда, убили поляки—це була військова акція, чотири будинки в Добрій тоді спалили. Він не був в УПА, тоді всі від усіх тікали. Михайла Дзюрдзієвича, 17 років, забрали до української банди, там його воші обсіли, він жив у Річках, повернувся до Доброї, і поляки його повісили.

Гелена Поланська, дружина Владислава (дівоче Попель):

Ян і Ромек, що загинув на тракторі, були моїми братами. Ми повернулися з Мриглоду через два місяці після виселення. Першого січня 1950 року мій батько, разом із сестрою моєї мами, Бяласом, Юзефом Демковичем із Семовиці (він має сестру в Познанському), Янушем, вирішили поїхати в Ольштинське й Кошалінське до родини. Разом доїхали до Варшави й там розійшлися. Поїхали на два тижні. Мого батька в Ольштинському закрили на одну ніч до в’язниці. Підозрювали, що він бандерівець. Там його били. З Ольштинського він поїхав до свого брата, біля Мендзижеча, і там помер. Люди кажуть, що в Демковичів випив горілки й пішов на поїзд, був фіолетовий, інші кажуть, що з’їв щось у ресторані. Коли приїхав до Мендзижеча, мав проблеми зі шлунком, потрапив до лікарні, і скоро його не стало. Він похований у Мендзижечі. Тут, у Добрій, усі казали, що ті з Ольштинського, що колись жили в Добрій, його отруїли.

Януші з Доброї не мали бути виселені. Попелі на Ратному були греко-католиками. Той із Ділу, що був лісником, був римо-католиком.

Владислав Поланський: Я поляк із діда-прадіда, але українські пісні співаю краще, ніж багато українців. З цією Бурдяковою, що була тут у червні з Чикаго, ми ходили до одного класу. Вона поїхала на роботи до Німеччини, як і я. Хто б перед війною подумав, що таке може статися? Я повернувся з Німеччини в 1947 році до Вроцлавського, до мого виселеного батька, потім у 1948 до Доброї. Дружина батька звалася Юлія Демкович. Ми всі тут одружувалися з українською шляхтою. Хто б знав, що ця божевільна прийде, що диявол роз’єднає народ? А все довершили священики: римо-католицький мав АК, греко-католицький УПА, така була їхня політика. Вони не думали, щоб люди жили в злагоді, лише щоб один одного ножем колов.

Я на пенсії. Син має тартак на Губалувці, де колись жили Губалі. Добре, що прийшов Сталін, бо священики з євреями і Гітлер завоювали б увесь світ. Сталін одним скрутив шию, Гітлер іншим. Отець Гайдукевич мав тут 50 індиків. Навіщо йому стільки? Один мав УПА, другий АК, одна парафія, ті священики. Я був в Україні, маю там родину. Вони не повернуться—нема до чого.

У школі, на релігії, я був найкращим учнем. Я ходив до костелу й до церкви. Тут брата моєї дружини Гелени вбили, хлопець (Попель), мав 14 років.

Януш, Семовиця:

Школу в Добрій будували українці перед війною в 1936 році, ми її закінчили за шляхетські ліси після війни. Я живу там, де жив Ян Демкович, виселений у 1946 році в Україну. Шляхту виселили на захід і в Ольштинське. ГС зайняв стару школу під магазин, це власність греко-католицької церкви. Тепер Поланський там має магазин. Це досі нічиє. Церква нам подобається, її треба ремонтувати. Чому люди не прийшли на з’їзд? Я прийшов. Перший з’їзд у 1991 році—це було все село, другий також, а тепер не прийшли. Ліси? Як вони з Поланським можуть повернути 700 гектарів лісів, коли цей ліс належав усій шляхті, а не лише тим, що тут тепер живуть? Доходи з шляхетського маєтку перед війною йшли на громадські потреби. А ми писали до Варшави про той міст із 60-х років. Ті, кого виселили, можуть повернутися—може, вони на це заслужили?

Мій батько одружився з українкою Демковичкою, мій дід Михайло Януш також. Давно тут не було українців, були русини.

Демковича із Семовиці повісили бандерівці, а хто повісив Демковичову Добрянську з донькою? Хто вбив Яна з Річок? Хто вбив Сталоного? Треба було прийти два роки тому, коли жив Сталоний із Гломчі, спитай Михайла Нісієвича, що в Канаді. Ян Нісієвич, його брат, після виселення залишився в лісі разом із Юзефом Бучинським, Юзефом Демковичем і ще одним. Військо їх застало й постріляло. Один був поранений, живе в Ольштинському. Сталоний із Гломчі мав смертний вирок, сидів у в’язниці. Дзюрдзієвича військо піймало, відвело до Мриглоду й відпустило. Пішов додому, а бандерівці подумали, що він шпигун.

Анна Ковальчик, нар. 1908, нині в Семовиці 2:

Німці вбили мого чоловіка в Сяноку, він не був комуністом, але взяли його як комуніста—видали його люди з Доброї. Він загинув разом із дяком Сухим і диригентом хору. Хор у Добрій був неабиякий. Мої діти живуть у Сяноку й Перемишлі, освічені, вчилися. Мене спочатку виселили в Україну, повернулася, потім в Ольштинське, повернулася до Доброї з дітьми, збудувала дім. Не любила церков у Пєнєнжному (Ольштинське).

Поляків із Доброї в 1947 році виселили лише до Мриглоду.

Станіслав Кров’як, нар. 1929:

Я був у Явожні, з Доброї там було близько 80 осіб, померло двоє Нісієвичів, одна жінка з Доброї народила там дитину. До Явожна нас забрали з Освенціма. Зі станції в Сяноку, коли нас виселяли, забрали до Явожна Гнатушків, названих Гириками. Ті, що померли в Явожні, їх забрали раніше, дорогою до Сянока. У Ряшеві після війни повісили Демковича й Угрина. Сташек із Долінок Нісієвич також сидів. Сиділа Гелька Кров’як, пізніше дружина Юзека Біласа з Канади, сидів її брат Вітольд, сидів Гіжицький. Мені було 17 років. Вони не питали, чи ти поляк, чи українець. Дяка Сухого й Ковальчика, мабуть, забрали до Освенціма. Мій батько возив їх до Сянока. Карчинський також загинув в Освенцімі, і то одразу на початку—він тут був відомим ще перед війною. Через три місяці родина отримала свідоцтво про смерть.

На Ділі жили Нісієвичі, звані Мишовими. Там стояла велика каплиця, був млин.

На Добрянці жили Антоші Гнатушків, звані Гузарами—їхні предки на війни їздили верхи, з крилами. Їх виселили в Україну в 1946 році. Попель, якого нібито отруїли в Ольштинському в 1950 році, батько Яна, що жив біля цвинтаря, і Гелени Поланської, після війни виїхав до Тиряви Сольної, повернувся після виселень і жив у шкільній будівлі. Банди повісили Франю Демкович, їй було 18 років, УПА повісила, її батька звали Демкович Мартяк, їх виселили до Бранева, її брата—до Домброви, гміна Хрущель. Франю повісили, бо пішла до Мриглоду. Дружина Михайла Гнатушка була акушеркою.

Юзеф Попель, живе в Сяноку, вул. Колейова, нар. 1915:

У Явожні з Доброї було 70 чоловіків і 10 жінок, Попелів було троє. Мої брати Микола й Михайло, один був у Сяноку, другий у Мриглоді, сказали: ми залишаємося тут, а ти їдь на захід. Як знайдеш велике господарство, дай знати, приїдемо до тебе, а як тут заспокоїться, ти повернешся до Доброї. Мене витягли з поїзда в Освенцімі. Я був у списку.

У Добрій загинув 14-річний Михайло (Мар’ян) Попель, син мого брата Михайла, хтось сказав, що він доносив до Мриглоду. Його застрелили в домі.

Юзеф Демкович, нар. 23 лютого 1919, перед війною Добра 101:

У 1939 році мене вивезли з Доброї під Тернопіль. Я був молодий, тож одразу забрали до радянської армії. У 1941 році ми тікали від німців за Рівне, за стару польську межу. Там мене взяли в полон. Звідти вели до Холма, до табору. Нас було 40 тисяч. Три дні сиділи в вагоні, пане Попель, скільки тоді трупів було... Із табору німці відправили мене вглиб Німеччини. Я повернувся до Доброї, і мене забрали до табору в Явожні. Витягли з пункту збору. Освенцім і Явожна. Сидів майже рік. Звідти повезли машиною до Бранева, до Пакоше, де жили Марія і Параскевія Демкович. Там вони померли. Моя хата завалилася, я пішов до повіту, знав одного хлопця, який постарався, щоб я повернувся до Доброї, хай йому Бог дасть здоров’я. Звали його Станіслав Пйотровський, я кажу: знаєш, Сташку, я тут уже не будуватиму. Повернувся десь у 1970 році. Мій син Янек, що в Торонто, народився в 1945 році. Ми писали за Явожна, я їздив, нічого не помогло. За німців я був три з половиною роки в таборі, нічого не отримав. Владислав Поланський щось отримав. Тепер він старається за ліси, але він не шляхта, Поланський не був шляхтою. Анджей Демкович, що теж старається, то шляхтич. Цей дім я сам збудував, а ті бункери поставили совіти. Чорні люди робили вночі, грузини чи монголи, вони ні в що не вірили, усе зруйнували, усе пограбували. Хоч би один вистрілив, де там, робота нанівець. Я споріднений із Попелями—сестра мого батька, це мати Юзефа Попеля з Сянока. Моя дружина Емілія, її мати Анеля, теж Демкович, навесні 1997 року виповнилося сто років. Моя мати також Демкович. Я відчуваю себе українцем, але як хто хоче, то не мусить. Де треба, там по-польськи, де треба, по-українськи.

Ярослава Багінська, донька Василя Нісієвича, нар. 1898:

Жила на Ділі, поруч із твоїм дідом. Мій батько загинув разом із Юзефом Попелем, братом твого діда, на Ропі, разом із Шимком Тиравським. 6 січня 1946 року, на наші Різдвяні свята, польське військо їх зарубало. Їх забрали з дому й убили в сараї на Ропі. Наші будинки спалили. Мені було 12 років. Залишилася, як стояла. Сховалася в кущах із коровою. Моя мама, дівоче Гинько. Мій чоловік Юзеф Багінський, син останнього солтиса в Добрій, Ігнація. Його виселили до Плоскині, ми повернулися в 1958 році.

Командування виселень було в Тиряві Волоській. Виселення проводив радянський полковник. Тут, у Добрій, був польський поручик. Вимагав списки жителів, окремо для селянської гміни, окремо для шляхетської. Ігнація Багінського заарештували. Його мати звалася Грицькевич. Брат Ігнація залишився в Мриглоді.

За день до Святвечора, 5 січня, прийшла УПА, потім прийшло військо. Коли військо вийшло, почали стріляти з лісів. Військо підпалило чотири будинки. Ті бандерівці, невідомо, звідки вони були. Ті, кого вбили, ні до чого не належали. Винні втікали. Я залишилася сиротою й пішла в найми.

Ці ліси нікому забрати. Ліси добрянські—не державні. У Добрій розкол, усе зробили священики. Якщо не любиш брата свого, як можеш любити Бога? Консерватор не дозволяє ремонтувати церкву, дорога до Улюча воєводська, а повна ям. Солтиси Белець, Нахман мали тартаки в Улючі, крали наше дерево. Возняк був золотою людиною. Поланський хоче забрати ліси. Де всі були, коли вночі вивозили дерево з добрянських лісів? Гравійний кар’єр був добрянський, громадський. Що з цього мають жителі? Казали, що заберуть кар’єр, буде інвестиція в село. І що?

Коли ми повернулися в 1958 році, пів року нас не хотіли реєструвати. Владислав Поланський нас тут не хотів. Тепер він шукає шляхту. Казав: приймеш українця, він захоче права на ліси. Ніхто нам землі не повернув, ми приїхали без дозволу, вдень возили каміння на будівництво, вночі їх забирали на дорогу.

Поланська блокувала нам будівництво тут. Тепер вона шукає шляхту. Здоров’я втратили через неї. З наших лісів збудували дім для її доньки в Буковську. Ми перші повернулися. Ті з Боровниці продали будинки, втекли до Боровниці. Михайло Демкович купив свій дім у Прища. Підслуховували під вікнами, якою мовою ми говоримо.

Анджей Чайковський, 93 роки, номер будинку 63:

Мати Анна Демкович Добрянська, вийшла заміж у Волі Крецовській, дружина Гбур. У Добрій було затісно, добряни розходилися по інших селах. Нас виселили в Україну, повернулися, відбудували. Поланські не були шляхтою. Один Чайковський був професором у Самборі, після війни в Сяноку. Юлек Чайковський жив у Гливицях.

* * *

Старий цвинтар: камінь, перекинутий, залишився лише хрест, напис українською: тут спочиває Михайло Дзюрдзієвич 1863–1912. Капличка Крайника. Усе зруйновано. П’ятнадцять років тому було багато надгробків і капличок. Залишилися уламки металевих хрестів.

Новий цвинтар—заснований перед війною. Біля надгробка Юзефа Попеля (напис: загинув у братовбивчому вбивстві, поставлений братом Стефаном Попелем з Англії, солдатом армії Андерса) стоїть надгробок Базилія Нісієвича. Обидва загинули на Різдво, 6 січня 1946 року.

Маріуш Пельц, 8 клас, місцева школа:

Тут жили люди, які збудували церкву, але парафіяни її купили. Колись тут жили українці, не було асфальтованої дороги.

Роман Гнатушко, нар. 13 грудня 1934 у Добрій, живе в Зеленогурському:

Син Базилія, дім на Добрянці, сусіди: Білас, Бучинський, Нісієвич, Гнатушко. Живу в Каченицях біля Новогроду Бобжанського, виселений у 1947 році, батько в 1939 році до Красноярського краю, Сибір, відвідав його роки тому.

26–27 червня 1997 року в Добрій відбувся третій З’їзд Добрян. Організатором, як і першого, був Ян Попель із Нью-Йорка.

За кілька днів до того Ян Попель зустрівся з війтом гміни та заступником старости сяноцького. Під час з’їзду робітники клали асфальт до Семовиці. Першого дня проїхав поліцейський у службовій машині.